Якщо говорити про земне полум'я, то типову каплеподібну форму воно приймає під впливом сили тяжіння, при цьому нагріті легкі гази несуться вгору, а на їх місце втягується потік холодного повітря. Таке явище називається конвекцією. Саме завдяки їй хімічна реакція горіння забезпечується окислювачем, тобто киснем. У невагомості ж немає ні якого газу - ні легкого, ні важкого, немає ні верху, ні низу. Тому полум'я від сірника або гнота буде розтікатися рівномірно в усі сторони і мати сферичний вигляд, при цьому досить холодною, так як кисень буде надходити тільки за рахунок дифузії. Та й горіти ця кулька полум'я буде слабко і недовго: адже відсутність конвекції призводить до самозагасання вогню. Рано чи пізно повітря навколо полум'я насичується продуктами горіння до такого ступеня, що молекули кисню не можуть пройти крізь цю хмару, і тоді вогонь гасне мимовільно. Саме із цієї причини на орбітальних станціях та космічних кораблях при загорянні в першу чергу вимикається система штучної циркуляції повітря. У свій час, і в США, і в СРСР, фахівці досліджували горіння різних матеріалів у невагомому просторі, щоб створити ефективні засоби пожежогасіння для космічних апаратів. Але тільки в 1992 році на орбіті вперше запалилися справжні свічки, це було в експериментальному модулі шатла "Колумбія". Вони горіли злегка помітним сферичним полум'ям і вже через кілька десятків секунд гасли. На станції «Мир» в 1996 році був встановлений рекорд: свічка горіла 45 хвилин.